Гумор як ефективний інструмент взаємодії психолога в межах залучень до кримінальних проваджень за участю дітей

Гумор може бути надзвичайно ефективним інструментом взаємодії між людьми. Він допомагає створити довірливу атмосферу, зняти напруження, покращити комунікацію. Однак цей метод вимагає чіткого розуміння доцільності його застосування відповідно до ситуації, адже його важливі функції починаються від взаємодії з іншими людьми та завершуються впливом на їхній психоемоційний стан.

Канадський психолог Род А. Мартін визначив такі психологічні функції гумору:

    когнітивна та соціальна користь від радості як позитивної емоції; 
    застосування гумору в соціальній комунікації, в тому числі з метою впливу на людей; 
    зняття напруження та збереження психічної рівноваги. 

Міжособистісна функція гумору:

    саморозкриття особи через порушення нею соціальних норм; 
    дотримування нею соціальних норм та контроль над ними; 
    уникнення особою відповідальності; 
    демонстрація та підтримання свого соціального статусу; 
    виявлення в групі подібних собі та гуртування з ними; 
    управління розмовою інших та керування своєю розмовою з ними.

Позитивний вплив гумору на дітей у слідчих / процесуальних діях:

    знижує напруженість як дещо нове, не завжди зрозуміле й неочікуване для дітей;
    зменшує агресивність та змінює спротив дитини на конструктивну взаємодію;
    будує довіру між дитиною та дорослими завдяки доброзичливому жарту, створює відчуття рівності;
    допомагає краще сприймати інформацію, подану жартома, і легше запам’ятовується дитиною.

Започаткування, розвиток та різновиди сміхотерапії

Наука гелотологія (від грец. «gelos» — сміх) зародилася в США в 70-ті роки ХХ століття після випадку з американський психологом Норманом Казінсом, який страждав на рідкісну хворобу. Коли лікарі зневірилися в його одужанні та припинили лікування, він залишився наодинці та став щодня не менше 5 годин дивитися комедії. Через тиждень біль зменшився. Через місяць хворий почав рухатись, а через два вийшов на роботу. Цей сенсаційний випадок спонукав науковців до досліджень особливостей сміху та його впливу на психіку людини. Відтоді поступово стала розвиватися сміхотерапія як один із психотерапевтичних методів.  Сміхотерапію застосовують у лікуванні наслідків таких травм, як дитячий сексуальний аб’юз (форма сексуальної поведінки або дій інтимного характеру, що здійснюються без згоди іншої особи як фізичний примус та / або словесний / психологічний тиск з метою сексуальних стосунків). Американська психологиня Аннет Гудхард, досліджуючи вплив сміху на психічне здоров’я, запропонувала формулу біль + гра = сміх, що означає: якщо дитина внаслідок сексуального аб’юзу в умовах психотерапії зможе «грати» з болем, то в результаті вона сміятиметься.  Гуморобіка (згадаймо аеробіку) – це своєрідна «гімнастика для настрою», коли вправи виконують не заради тіла, а метою покращання психоемоційного стану за допомогою гумору.

Йога сміху (хасья-йога) заснована 1995 року індійським лікарем Маданом Катаріа, який поєднав сміхотерапію з вправами йоги та заснував мережу клубів сміху, що досить швидко розповсюдилися в США та в Німеччині, ставши популярними в багатьох країнах світу.

Медична клоунада – це інтернаціональний рух клоунів-волонтерів і професіоналів, які займаються соціально-культурною та психологічною реабілітацією дітей у стаціонарних відділеннях лікарень методами арт-, клоуно- та ігрової терапії.

Раціонально-емотивна терапія (РЕТ), розроблена американським психологом Альбертом Еллісом, є відомим підходом застосування гумору в психотерапії, що полягає в спонуканні дитини до переосмислення й обговорення з нею помилкових переконань та їх заміна на більш реалістичні.

Провокативна терапія, розроблена американським психотерапевтом і соціальним працівником Френком Фарреллі разом із колегами, є психотерапевтичним прийомом, в якому гумор застосовується як виклик пацієнту для його активного протистояння почутому. 

Вікові особливості дітей у розвитку почуття гумору

Відповідно до вікового розвитку дитини однією з перших форм соціальної вокалізації немовлят після плачу є сміх, що вказує на його емоційно-соціальні функції. Отже відтоді, як діти починають сприймати голоси батьків та помічати їхні посмішки, вони посміхаються у відповідь.
Посмішка розвивається як умовний рефлекс. Почуття гумору з’являється пізніше, коли дитина починає розмовляти й у неї формується навичка говорити про себе в третій особі. В цей період вона поступово починає розуміти жарти. Комедійний прийом (від англ. gag – ґеґ, жарт, трюк) – сміх «без причини», в основі якого – очевидна безглуздість, коли носять воду решетом, сують руки в кишені, яких немає, «допомагають» комусь «сісти» на стілець, відсунувши його, тощо. Такі жарти деколи може зрозуміти й дошкільня за умови, що не має проблем із соціалізацією й розвитком інтелекту. Підлітки віддають перевагу більш складним витівкам.
Роглянемо стадії розвитку гумору за Полом Мак-Ґі, відомим лектором із Великобританії, який працює в напрямі позитивних змін особистості, починаючи від наймолодших.  Від 0 до 3 років

    У дітей цього віку важливо розвивати чуттєве сприйняття світу. Приємні лагідні дотики або погладжування викликають у них посмішку або сміх. Аналогічна реакція виникає, коли вони отримують задоволення від їжі, присутності знайомих людей, рухливих предметів тощо. Приблизно з трьох років діти можуть сміятися над тим, чого раніше не бачили і можуть його асоціювати з чимось відомим, наприклад: цирковий песик у спідничці та шапочці скаче на задніх лапках і здається дітям кумедним, а пес, який біжить вулицею, зазвичай не привертає уваги. Отже, поєднання незвичного зі звичним приваблює дитину та сприймається нею як смішна подія. 

Від 4 до 6 років

    Перша стадія гумору, названа «невідповідними діями з об’єктами», виявляється в середині другого року життя, коли в дітей розвивається здатність до гри, під час якої за допомогою іграшок вони відображають себе. Наприклад, дитина прикладає до вуха аркуш паперу / долоньку / інший предмет і «говорить» з кимось по телефону. Відтоді, як вона починає усвідомлювати неадекватність своїх дій і смішити ними, можемо говорити про розуміння нею гумору. Так діти вчаться жартувати. А коли їхні когнітивні помилки викликають добрий сміх у батьків та інших дорослих, діти навмисно повторюють те, що комусь сподобалось.
    Друга стадія гумору — «невідповідна назва об’єктів та подій» спостерігається зазвичай після двох років, коли дитина починає використовувати мову в грайливий спосіб, що передбачає неправильне називання нею об’єктів чи подій. Наприклад, вона сміятиметься, коли собаку, приміром, назвуть кішкою, ногу – рукою тощо, або коли вона неправильно застосує слово, значення якого знає. Отже, збільшення словникового запасу дитини є вирішальним фактором кумедного застосування слів.
    Третя стадія гумору — «концептуальна невідповідність» спостерігється приблизно в три роки, коли дитина розуміє, що слова групуються за певними ознаками і мають ключові характеристики, тому її гумор на цій стадії змінюється. Тепер порушується одне чи декілька властивостей поняття. Наприклад, дитина сміятиметься вже не тоді, коли кота назве собакою, а коли намалює кота на ланцюгу біля собачої будки, котрий буде мукати або гавкати, але точно не нявкати. Цей час – період розуміння дітьми більш складних синтаксичних конструкцій, які дають їм змогу займатися мовними іграми, придумувати безглузді слова та нісенітниці.
    Четверта (завершальна) стадія розвитку гумору має назву «множинні значення» та проявляється приблизно у віці 6—7 років, коли діти вже здатні в свідомості маніпулювати схемами, уявляти та виконувати наслідки дій з об’єктами. Мисленнєві операції змінюються. Егоцентричність дітей зменшується. Формується здатність розпізнавати погляди інших.

Від 7 до 10 років

    В цей віковий період діти починають розуміти анекдоти, сприйнявши вербальну інформацію та створивши в уяві комічні картинки того, що відбувається з героями, а також добре розуміють казкові жарти та епітети: вовк — злий, лисиця — хитра, заєць — боягуз тощо. Сміх як реакція на нестандартну поведінку негативних героїв є дуже активним, коли маленький комарик перемагає великого і дуже страшного павука.

    Також молодші школярі охоче сміються, якщо персонаж привласнює собі невластиві йому якості. Механізм смішного в такому віці спирається на протиріччя, коли тваринка зі звичною їй слабкістю й боягузтвом (заєць) раптом стає сильним та відважним звіром.

    Слід пам’ятати, що сміх виникає лише з розумінням кумедного, що відбувається з героями казок чи анекдотів. Однак є й наслідувальний сміх, коли діти сміються, не розуміючи причини сміху дорослих, і це – нормально. 

Від 11 до 15 років

    Саме в цей період у дитини виникає усвідомлене почуття гумору, і сміх набуває індивідуального характеру. Підліток починає не лише розуміти причини комічних ситуацій та анекдотів, а й намагається жартувати та насміхатися над іншими. Зважаючи на те, що головним видом діяльності дітей цього віку є спілкування з однолітками, соціальна роль сміху стає очевидною як захисний механізм підлітка в разі загрози його психологічному благополуччю, а також як засіб згуртування в малі групи. 

Від 16 до 17 років

    Цей період – утворювання відносно зрілого та стійкого почуття гумору. Дитина відчуває, які теми смішні, а які непридатні для жартів. Формується вміння розуміти та створювати комічне через аналогії, метафори, асоціації, що полягає не лише в здатності розуміти жарти, а й в умінні їх самостійно створювати грою слів. В гуморі стає помітною іронія, сатира і сарказм, що можуть бути прихованим категоричним протестом проти поведінки інших. У кожної людини формується власне почуття гумору, в якому зосереджується певний різновид сміху від «невинних» жартів до жорсткого сарказму.

Види гумору, які можуть бути застосовані в розмові з дитиною в ході слідчих / процесуальних дій

    Іронія є прихованою насмішкою, коли оповідач озвучує твердження, буквальне значення якого протилежне тому, про що йдеться. Так ситуація стає абсурдною або навіть комічною попри серйозність контексту. Під час слідчих дій вона може проявлятися в різних обставинах, коли сказане чи зроблене суперечить очікуванням або реальності. 
    Сатира – це зазвичай гостра критика окремих осіб, груп чи суспільства, часто поєднана з іронією, наприклад: «Ну звісно, вона зовсім не винна! Просто абсолютно всі обставини змовились проти неї, в тому числі речдокази, свідки та навіть записи відеокамер». «Рівень співпраці – на «відмінно», бо відповів на всі запитання вигаданими історіями».
    Самоіронія є гумористичним зауваженням, спрямованим на себе як на об’єкт гумору. Наприклад, психолог говорить: «Я вже настільки заплуталась у ваших версіях, що скоро перейду в категорію співучасників злочину». Якщо дитина в конфлікті з законом звинувачує психолога в надмірній кількості запитань, то відповідь може бути такою: «А що ж робити? Копатися в голові — це не копати на городі».
    Сарказм –– це насмішка, вищий ступінь іронії, спрямований на особу. Наприклад, хлопець у статусі підозрюваного каже: «Я не брав телефона, він сам у моїй кишені опинився», на що слідчий відповідає: «Звісно, телефони давно відомі своєю здатністю самостійно переміщуватися в чужі кишені». Хлопець продовжує: «Мені просто не пощастило опинитися на місці злочину», на що психолог відповідає: «Ти реально нещасливчик року з чужими речами в руках».
    Перебільшення та применшення базується на двох особливостях, зокрема, на навмисному перебільшенні характеристик, дій або ситуацій з метою викликати сміх, знизити напругу або зробити оцінку події абсурдною. Наприклад, пояснюючи сутність справи, хлопець запевняє: «Та я ті двері лише пальцем тикнув, а вони одразу на шматки розвалилися». Щоб розрядити ситуацію, зменшити страх перед покаранням, спонукати до правдивої відповіді, слідчий говорить: «Отакої! Ти, напевно, секретний агент, якщо так легко потрапив до чужої квартири».
    Умисне зменшення значущості ситуації, власних дій або подій зазвичай супроводжується іронічним чи спокійним підтекстом. Наприклад, під час допиту дівчина говорить: «Та що такого сталося? Просто взяла собі на хвилинку чужий телефон, навіть не вмикала його». Щоби знизити опір дитини, дізнавач відповідає: «Це ж не допит у шпигунському фільмі. Поговоримо про те, що сталося, та й, може, порозуміємось».
    Гра слів –– це їх використання в іншому значенні, що часто ґрунтується на схожому звучанні. Наприклад, коли дитина ухиляється від відповіді, слідча каже: «Ти так уміло тікаєш від запитань, що я вже сама хочу втекти від них. Може, спробуймо наздогнати правду разом?», або: «Ти мене здивував своїми відповідями. Можна вже книжку писати. Назвемо її «Сто один спосіб говорити так, щоб не сказати нічого». Якщо дитина хвилюється, дізнавач її заспокоює: «Ми тут не нападати на тебе зібралися, а поговорити, як звичайні співрозмовники».
    Двозначність виникає, коли твердження чи слово спеціально неправильно інтерпретується задля появи іншого сенсу, наприклад, хлопець під час допиту говорить: «Я нічого не робив». Слідчий у відповідь: «Якщо нічого не робив — то це вже справа серйозна. Вміння нічого робити — теж талант». Коли дитина надто мовчазна, їй можна сказати: «Ти мовчиш, наче таємний агент».
    Трансформація стійких висловів є перетворенням відповідно до ситуації відомих стандартних висловлювань, мовних штампів чи приказок. Наприклад, дитина говорить, що зовсім нічого не пам'ятає. Слідчий реагує фразою: «Пам’ять — як решето. Та ми з тобою разом знайдемо, що між його дірочками затрималося». Якщо дитина ухиляється від відповіді, слідча зазначає: «Пані, ви не просто водите нас за носа, ви вже цілу екскурсію нам влаштували».
    Розумні відповіді на вагомі висловлення, якщо вони недоречні, не мають сенсу, не містять відповіді на твердження чи важливе запитання. Наприклад, підліток каже: «Мені байдуже, про що ви мене запитуте». Слідчий відповідає: «Тоді ми на правильному шляху. Ти вже не просто мовчиш, а «мовчиш зі словами». Якщо дитина говорить «по-дорослому»: «Це було складне етичне рішення в суперечливій ситуації», слідчий відповідає: «О, твої вислови глибші, аніж мій рапорт. Однак не будьмо хизуватися словами одне перед одним. Просто скажи, що й як відбувалося».
    Особам, які працюють з дітьми, важливо відчувати межі дозволеного й обережно користуватися таким засобом, як піддражнювання, що є їдким зауваженням стосовно зовнішнього вигляду чи вад опитуваного, коли гумор перетинає межу дозволеного та перетворюється на приниження, висміювання чи навіть на психологічний тиск. Наприклад, глум дорослого над мовленням дитини: «Я «нічо» не знаю… Я «нічо» не бачила…(дорослий імітує голос дівчинки) Така скромна, що аж склади почала ковтати?». Однак бувають випадки, коли піддражнювання застосовується не з метою образ, подібно до сарказму, а, навпаки, є доброзичливим, без висміювання, приниження, з урахуванням віку, емоційного стану та особливостей дитини. Наприклад, дитина хниче: «Я нічого не знаю». Слідча жартівливо, але доброзичливо повторює її нтонацію: «Я нічого не знаю… (усміхається). Ну гаразд. А тепер серйозно: заспокойся та подумаймо разом». До уваги: не застосовувати в розмові з тривожними чи емоційно чутливими дітьми.

Отож, практикування психологом елементів гумору в розмові з дитиною в ході слідчих / процесуальних дій може відбуватися у взаємодії з представниками правоохоронних органів за умови, що психолог добре відчуває атмосферу й застосовує жарти делікатно. 

Я виглядає формула вдалого гумору

Гумор = (неочікуваність + абсурдність) × актуальність + вибір слушного моменту + емоційний контраст

    Неочікуваність як фект несподіваності є основою більшості жартів. Глядач очікує одного – отримує інше. Наприклад: «Я почала щоранку бігати, щоби схуднути. Але холодильник мене досі перемагає».
    Абсурдність є прийомом, завдяки якому ситуація виглядає нелогічно або навіть виходить за межі здорового глузду, наприклад: «Мій план на день – нічого не робити. Якщо вдасться, то й завтра це робитиму».
    Актуальний гумор розуміє авдиторія. Якщо тема близька до потреб людей, то жарт буде прийнятий. Наприклад: «Інтернет-зв’язок геть поганий, що навіть вірус не хоче завантажуватись».
    Вибір слушного моменту для жарту — це половина успіху. Павза перед кульмінацією створює напруження, яке може завершитися сміхом. Наприклад: «Знаєш, що найгірше в лінощах? Та нічого…, абсолютно нічого…» (павза після слів «нічого» підсилює зміст жарту»). 
    Емоційний контраст вдало поєднує серйозне з абсурдним або драматичне з кумедним, наприклад: «Всі кажуть «будь собою», а потім дивуються, чому я не такий, як усі».
    Самоіронія та самоусвідомлення, приховані в гуморі, спрямованому на себе, додають жарту доброзичливості та щирості. Наприклад: «Ось такий рівень моєї практичності: накупив купу овочів та поклав у холодильник, щоб вони там гарно зіпсувалися».
    Іронічне поєднання компонентів гумору: «Психологічний тренінг вдався. Всі добре навчилися працювати з емоціями, поки не посварилися через запізнення на обід».

Що робить гумор вдалим:

    швидкий аналіз ситуації, яка склалася;
    визначення предмету, стосовно якого можна пожартувати;
    визначення причинно-наслідкового зв’язку між діями чи подіями;
    виявлення нереального причинно-наслідкового зв’язку в ситуації;
    проєктування способів спілкування після висловлення жарту.

В перебігу процесуальних дій жарти дитини дають їй змогу:

    знизити напругу, адже гумор допомагає розрядити емоції, відчути себе більш комфортно;
    уникнути відповіді, якщо вона цього намагається, аби не надати слідству кримінально значущої інформації;
    самозахиститися жартами, створивши таким чином бар’єр між собою та слідчим / дізнавачем, психологом, прокурором;
    зберегти контроль над ситуацією, коли вона почуває себе безпорадною;
    продемонструвати сміливість та довести свою впевненість;
    включити захисний механізм, вдаючи спокій у стані емоційного напруження.

Поради фахівцям до застосовання гумору в процесуальних діях

Будьте справжніми, адже гумор є природним проявом і має бути щирим. Коли ви копіюєте чиюсь поведінку, діти це відчувають та віддаляються від вас, що зменшує шанси на продуктивну взаємодію.

Переконайтеся, що ваш гумор сприймається дитиною, адже якщо вона посміхнулась у відповідь, це не означає, що жарт був зрозумілим і дотепним.

Віддавайте перевагу гумору, спрямованому на себе. Так ви нікого не образите.

Враховуйте емоційний стан дитини та зважайте на доцільність жартів відповідно до ситуації. Зазвичай гумор краще застосовувати на етапі встановлення контакту з дитиною та на завершення взаємодії з нею, особливо, якщо вона зазнала насильства. Якщо дитина жартує з власної ініціативи, психолог має підтримати її жарт посмішкою чи словами.

Визначте, з якою метою ви використовуєте гумор, це ваша особистісна риса чи інструмент взаємодії з іншими. В будь-якому разі слід аналізувати ситуацію та не користатися гумором заради гумору. В усьому має бути здоровий сенс. 
  Застосовувати гумор неприпустимо, якщо дитина:

    в плачу чи в шоковому стані, а її переживання пов’язані з психотравмувальною подією;
    не розуміє сказаного, яке здається їй образливим і таким, що зменшує значущість того, що відбувається;
    вороже налаштована, і гумор може бути неправильно нею сприйнятий. 

Отже, гумор є потужним інструментом у співпраці психолога з представниками слідства та в роботі з дітьми. Він сприяє довірливим стосункам, зменшенню напруги між усіма учасниками взаємодії. Однак застовувати гумор слід обережно, орієнтуючись на ситуацію, емоційний стан та особливості співрозмовників. Вдало підібраний жарт може стати початком налагодження комунікації зі слідчим, дізнавачем, прокурором, основою конструктивного діалогу з дитиною та отриманням свідчень від неї. 

Список використаних джерел: 1. Псатій А. Психологія гумору. Київ: «Видавнича група «Шкільний світ», 2021. 112 с. 2. Газета психолог. «Видавнича група «Шкільний світ», №4, 2020. 76 с. 3. Paul E. McGhee. Humor Its Origin and Development. W H Freeman&Co, 251 р.4. Paul E Mcghee, Mary Frank. Humor and Children's Development: A Guide to Practical Applications. Routledge; 1st edition, 1989. 294 р.

Козлова А., Партицька В.